Доповнення 30.03.22
У 2008 мені було дуже боляче не тільки від винесеного рішення, необхідності заплатити досить значну на той час суму (більше 80 доларів), при тому, що були необхідні безкінечні ліки для МАККЄЙНОВСЬКОЇ ПОТАСКУХИ, про яку я тоді ще багато не знала, рахувала матір`ю, а вона наді мною нагло глузувала, раділа і продовжувала витягувати гроші. Було важко переживати те, що після тривалого викладання української мови мене звинувачують у адміністративному злочині – ПЕРЕВИЩЕНІ ТЕРМІНУ ПЕРЕБУВАННЯ В УКРАЇНІ, абсолютно не приймаючи до уваги поважних причин.
Тоді я не зрозуміла, що це був другий значний удар моєї «МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ», у якої під маскою - зовсім друге обличчя.
Перший удар я получила після закінчення педагогічного училища. Незважаючи на цільове направлення, МЕНІ НЕ ЗНАЙШЛОСЯ МІСЦЯ В ГУСЯТИНІ. Та у цей самий рік місце вчителями в Гусятинській школі знайшлося всім дітям начальників з Гусятина, які закінчували училище разом зі мною. Місце в Гусятині знайшлося також дочці голови колгоспу із Гримайлова, та її чоловікові, який також закінчив Чортківське педагогічне училище. Я, народжена на Різдво 7 січня, повинна була їхати в МАЛУ ЛУКУ на роботу.
В Тернопільський педагогічний інститут навіть пробувати поступати без доларів не варто було. Всі прекрасно знали ТАКСУ тільки за поступлення – 500 доларів США. Багато хто з Західної України їхав вчитися у Східну: там не треба було доларів і блату. Тепер це мотивують тим, що там були менші конкурси і менше абітурієнтів на одне місце. ЦЕ НЕПРАВДА. Там було більше порядку – без доларів і блатів – ДЖЕРЕЛА ОСНОВНИХ ДОХОДІВ ДАВНО І ДЛЯ БАГАТЬОХ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ.
Тоді я не знала, що «МАЛА БАТЬКІВЩИНА» продовжить добивати.
Важливе й інше:
- Коли я закінчила педучилище, у маккєйновської потаскухи не було ні 500 доларів на педінститут, ні на моє весілля, ні на одежу. Одна людина з Чорткова познайомила з людьми із Польщі, які зробили виклик. Помогав батько, я багато працювала: і вдома, і стипендію завжди одержувала Ленінську і підвищену. Ми з батьком їздили в Польщу. Сама одягнулася, братові, його дружині, племінничкові подарунків накупили, виклики їм також зробила – їздили за кордон. Потім у - Югославію і Венгрію. Речі на продаж я вже навіть з Ніжнєвартовска привозила. + Потаскуху треба було постійно лікувати, хоча для мене у неї ні на що «не було». Вона все повторювала слово «біда», щоб створити певний психологічний клімат вдома. Також постійно всім скаржилася, що у неї родичів немає, що вона «одна, як пальчик». А тут, десь у кінці 90-х, родич з`явився, який спочатку був у Канаді (з розповідей потаскухи), а потім опинився в Америці. Фотографія «родича» безслідно щезла з мого альбому, до мого приїзду. Фотографував батько «родича» на старий плівочній фотоапарат. Негативи були у мене в Ніжнєвартовску і тут. Де саме ця плівка – сказати не можу. Тут все перешукала – не знайшла.
- Матері не було тоді, коли батько ходив до начальника районного відділу народної освіти Мартинюка, дочка котрого не їхала до Малої Луки, а тепер працює в Гусятинському коледжі і буває у Америці. Батько просив мене залишити в Гусятині. А він не повинен був просити – у мене було цільове направлення і «мати-інвалід», якій завжди «потрібні були лікування і допомога». Тільки після смерті батька вона повністю виздоровіла, часто бігала до суду і в поліцію, А НА РОБОТУ В ПРОКУРАТУРУ в 43 РОКИ ХОДИТИ НЕ МОГЛА.
- У справі про перевищення терміну перебування є документ, який тоді оформляла «мати»: вона власноручно підтверджувала, додатково до довідок, що я займалася її лікуванням, яке їй було необхідне. Звичайно, я дуже добросовісно займалася її лікуванням, але мати не тому оформляла підтвердження. Вона знала, яке приймуть рішення і знала, що її підтвердження ніякого значення мати не буде. Знала, що буде, коли я повернуся до Ніжнєвартовська, знала, що звідти в Гусятин я приїхати вже не повинна.
Рішення – також доказ того, що матері у мене не було.
Думаю, не одна людина, маючи в біографії факти, що підтверджуються представленими документами, ніколи не чекала б винесення в свою адресу такої постанови. Самі документи не тільки заперечують зміст і значення цієї постанови, а й підкреслюють її абсурдність.
До фактів, що підтверджуються цими документами слід додати і те, що я в Україні знаходилася, в першу чергу, у зв`язку з бескінечними хворобами «мамочки», у якої, після смерті батька, наче б то постійно були приступи (я, нажаль, не згадувала того, що у обласній лікарні, використовуючи найсучаснішу техніку, так і не змогли встановити причини «приступів»), вона постійно скаржилася на те, що болить, практично, все. Постійно були потрібні ліки, вітаміни. А тут в неї ще утворилася грижа. Не від роботи, а від того, що, приблизно, у липні вона, постійно багато чим не задоволена, з нервів бігла у центр. Нам з сином сказала, що пішла купляти пиріжки. Тепер мені зрозуміло, що вже тоді багато чого за моєю спиною готувалося, а Марія Ваилівна – основний інструмент впливу на мене, найближча з тих, хто може про все у моєму житті знати, одержувала інструктаж і консультації. Також Марія Василівна ще тоді інтенсивно готувалася до майбутніх «визначних» історичних подій, про які мало кому тоді було відомо, при цьому, майстерно обводячи мене навколо пальця, успішно і з єхидними насмішками користуючись моїми грошима, допомогою, навмисно, цілеспрямовано забираючи по максимуму мій час і життя. Йдучи «за пиріжками з вишнями» Марія Василівна, з її слів, сильно впала на розі вулиці біля мебельної фабрики, якраз на тому місці, де була аварія 25 грудня 2007 року, під час якої мою машину вдарив сусід. Від того часу Марія Василівна, яка і так не мала в дома важкої роботи, була мною звільнена від усієї решта. У виписці з історії хвороби сказано «рецидивна грижа». Ніякої рецидивної грижі там не було. Грижа була набита Марією Василівною спеціально, як і спровоковані інші хвороби. Вона знала, що це не смертельно, що я буду робити всю роботу і тратити шалені кошти на її лікування. Цього Марії Василівні, та її синочкові і треба було: забрати в мене час і гроші, зв`язати руки.
Я тоді думала: впала, так вийшло, появилася грижа. З ким не буває. Також тоді я не думала, що от зі мною такого не було, а на своїх плечах і руках перетягала досить сорокакілограмових мішків з цементом, п`ятидесятикілограмових мішків з пшеницею, камінь, цеглу, дошки; з бабусею також не було, хоча вона кожного дня тричі на день носила не одне п`ятнадцятилітрове відро, напоюючи і даючи їсти двом – трьом штукам худоби, двом свиням, курочкам, кріликам, качкам. Також тягала мішки з пашнею, травою, картоплею. Те саме скажеш і про бабусь в селі. З ними також подібного не було, та й пиріжки вони самі пекли. Тато подвигався давно, було чим, а потім другий раз зірвав грижу при покупці додому серванта. Підв`язаний спеціальним поясом, він продовжував носити важкі мішки, метал, та все інше, що було потрібно. Марія Василівна нічого подібного не робила. Вона, скільки я її пам`ятаю, була «важко хвора». З «панськими хворобами», їй не можна було ні на сонце, ні у поле. Коли після спровокованого Марією Ваилівною скандалу не стало бабусі, захисні функції почала виконувати я, не знаючи реального стану справ, а також того, що за величезну допомогу і обезпечення Марія Василівна рахує мене дурочкою і старається загрузити ще більше.
Тому восени 2008 року я ще переживала про те, що Марії Василівні потрібно якнайшвидше робити операцію, а для цього потрібно закінчити осінні роботи і заробити грошей. Не шкодуючи свого здоров`я, я ночами продовжувала виконувати письмові роботи на замовлення, а днями – то з дитиною в загальноосвітню та музичну школи, то з Марією Василівною до лікарні, то роботи багато біля хати. А тут таке несправедливе судове рішення! До винесення постанови мені вже й так було досить важко: постійні перебої з Інтернетом, мені призначили три штрафи за такі порушення правил дорожнього руху, за які штрафують надвичайно рідко, та й то – навмисно. Тільки тепер мені зрозуміло, для чого це все робилося. Колосальна маніпуляція, внушання тобі, що ти повна нікчема і приносиш тільки збитки. Це після того, що після закінчення педучилища, в яке я поступала з цільовим направленням, мені, на відміну від інших з «зв`язками», не знайшлося місця для роботи у Гусятині; після того, що я за багато років життя і роботи на Півночі, придала нарешті будинкові і усадьбі людський вигляд, мені вирішили «дати по шапці» і вирвати побільше, щоб я тут не була такою яскравою, в додаток до того, що надзвичайно багато коштів йшло якраз на лікування дуже дорогої «мамочки». Також я тоді не враховувала того, що нас було двоє дітей у сім`ї, і такий самий дуже дорогий «братик» повинен був приїжджати додому не тільки для того, щоб добре попити, поїсти, відпочити, нагрузити повну машину консервації, зробленої, в більшій частині татом і бабусею, і їхати назад в Ніжнєвартовськ. А «братик» повинен був приїжджати, також допомагати батькам, а, особливо, допомагати бабусі у Чабарівці, яка йому подарувала усадьбу у 1992 році, а «братик» самостійно у цій усадьбі не зробив нічого. Приїжджав до бабусі на один день через пару років – погуляти і показати, який він крутий. Про його вихідки все село знає. За такими, - кажуть, - все золоті верби ростуть.
Змучена роботою, домашніми турботами, доглядом за дуже дорогою «мамочкою», я тоді й не думала оскаржувати постанову. Якби я знала наперед, до чого це все йшло, звичайно б діяла інакше.
Більш детально про це та інше у відео "Мать жизнь не отнимает!" или "Доведение до..."
Відео "Мать жизнь не отнимает!" или "Доведение до..."
